Я – не «східний Папа»
Розмовляв Живоїн
Ракочевич
Переклала з сербської Олена Чемоданова
Вселенський
Патріарх Варфоломій потрапив у центр суспільної уваги після надання автокефалії
Православній Церкві України. Це рішення стало потужним струсом для
православного світу і призвело до того, що Москва припинила спілкування з Константинополем.
У своїй резиденції у Стамбулі Патріарх Варфоломій відповідав на питання
«Політики» про своє рішення та його наслідки для світового православ’я і
Сербської Православної Церкви, про Косово та Метохію, про кордони, нації та
наслідки глобалізації, про конфлікт інтересів у світовій політиці.
— Ваша
Всесвятосте, яке місце займає православ’я сьогодні? Як Ви бачите свою роль як
Вселенського Патріарха у ньому?
— Передусім,
хочу Вам подякувати за Ваші зусилля і турботу, за те, що Ви завітали до
Вселенської Патріархії і надаєте нам можливість спілкування через це інтерв’ю з
благовірним священством та христолюбивим сербським народом.
Становище
православ’я у сучасному світі не відрізняється від того, яким воно було у
попередні часи, відколи все почалося зі свята П’ятдесятниці на Сіоні. Сьогодні
ми маємо нові суспільні, наукові та інші фактори, однак мета і місія Церкви залишаються
незмінними. Церква є кораблем спасіння та істини, як її об’явив Триєдиний Бог
світові. Вона є простором, в якому відбувається преображення людини і
досягається її єдність з Богом. Церква, одним словом, є Божим царством на
землі. Все, що ми спостерігаємо сьогодні, що може нас вражати та викликати
подив у сферах благодійності, культури, суспільства, науки та прогресу, яким би
значним воно не здавалося, не може нас відволікти від слідування за головною
метою і призначенням Церкви. Так само, ці нові досягнення не можуть змінити
первісний і головний, сотеріологічний (спасительний) характер нашої
Православної Церкви.
Щодо ролі
Вселенської Патріархії у світі та у Православній Церкві, замість розгорнутої
відповіді, я порадив би Вашим добрим читачам подивитися на церковну історію,
священні канони, наше святоотцівське вчення та священне передання, та дійти
висновків про роль і відповідальність Вселенського апостольського престолу. Ми,
смиренні служителі та послідовники апостола Андрія, не робимо нічого більшого
за те, що нам визначили священні канони.
— Чи впливає
глобалізація, яка релятивізує цінності, на православ’я, його сутність і стан?
—
Глобалізація є феноменом, який сучасні науковці пов’язують, у першу чергу, з
модернізацією та прогресом. Деякі богослови пов’язують її з секуляризацією. По
суті, йдеться про лібералізацію усіх сучасних суспільних параметрів, таких як,
наприклад, економіка, комунікації, культура, торгівля, про переміщення без
контролю і податків, без огляду на кордони. Коли все це розглядається у зв’язку
з місцем походження чи акультурації, тоді ми говоримо про ідентичність окремої
нації, коли ж все це подається як ідеал, який насаджується іншим народам, тоді
йдеться про глобалізацію. Глобалізація всередині Церкви пертворюється на
єдність у Христі. Проте, якщо глобалізація тяжіє до перетворення всього в
однорідну групу, то єдність у Церкві зберігає повагу до ідентичності та
особливостей кожного народу, як і кожної людини, її неповторної особистості. Православна
Церква в цілому та наша Вселенська патріархія зокрема, не переслідують мети
перетворити різноманіття дарів і народів у щось гомогенне та уніфіковане, що
підлягало би керівництву єдиного центра та мало єдиний менталітет, через які
все одно насаджувалася би конкретна цивілізаційна чи національна лінія. Наша
Церква діє на засадах свободи, любові та єдності у різноманітті дарів та
специфічних характеристик.
Проте,
джерелом проблем для Церкви та для нашого особистого життя є секуляризація, яка
походить від глобалізації. Сучасний тренд секуляризації є нічим іншим, як одним
з виявів глобалізації, яка прагне усе розмити і перетворити на конкретні
етнічні чи цивілізаційні ідеології. Коли це відбувається в середовищі Церкви,
тоді у ній потрапляє під загрозу єдність, проте не її буття. Бо одна справа –
долучення певної нації до православ’я, а друга – уявлення, ніби Церква є
виключною власністю певної нації чи обраних націй. Повага і збереження нашої
ідентичності є природніми і потрібними. Водночас, обмеження Христа конкретними
національними кордонами призводить, зрештою, до відмови від Нього. Пропагування
нації замість Церкви також неминуче призводить до заперечення буття Церкви та
її вселенського характеру.
— У зв’язку
з цим, чи Ви розмірковували над тим, наскільки рішення про надання автокефалії
Українській Церкві може вплинути на страждання вірян у цій країні, і може через
це православ’я втратило більше вірних, ніж їх набула Вселенська патріархія? Групі
колишніх розкольників, зібраних навколо Філарета Денисенка та Макарія Малетича
Ви надали не лише пробачення, але і «нагороду» за їхню поведінку.
— Якщо ми
звернемося до минулого, то побачимо, що було декілька потужних і непростих
спроб здобуття самостійності київським народом, кліром, чернецтвом та місцевою
єрархією від церковного керівництва Московської патріархії. Ці зусилля
починаються ще з 1325 року, коли престол Київського митрополита було назавжди
перенесено до Москви, що зафіксовано історією і ніхто з цим не буде
сперечатися. Після цього було ще багато спроб здобуття автокефалії, які не
принесли бажаного результату. Віримо, що Бог усякий задум виповнює у свій час.
Так і для України прийшла Божа година.
Стосовно
питання, чи допоможе у підсумку дарована автокефалія постанню єдності, ми
впевнені, що її надання було необхідною передумовою. Донедавна, найбільша
частина українського народу перебувала поза спілкуванням з Церквою, що було
нашим болем. У минулому ми докладали багато зусиль для зцілення цієї рани. Наприклад,
з нашої ініціативи була утворена змішана комісія з єрархами з Вселенського та
Московського патріархатів, яка повинна була випрацювати рішення проблеми. Звичайно,
ця комісія так і не розпочала свою роботу, бо того не хотів Московський
патріархат, а отже проблема лише поглиблювалася. Дехто, називаючи інших
розкольниками, заглушував голос сумління, ніби все гаразд. Однак, коли наш брат
вважається схизматиком або єретиком, а тим більше, коли цілий народ, мільйони
людей, перебувають поза канонічною Церквою під приводом розколу – тоді ми
покликані негайно, без зволікань, до духовної та апостольської пильності,
оскільки «коли терпить один член, то всі члени з ним терплять».
Для декого
наявність розколу в Україні була виправданням для полишення цього
благочестивого народу, для відмови від своєї відповідальності перед Богом та
історією. Для нас, однак, це було стимулом і покликом від Бога віднайти
спасительне рішення єдності, щоби знову долучити цей народ до освячуючої
благодаті Церкви. Крім того, те, що ми зробили, було нашим апостольським
обов’язком, за прикладом святих і богоносних отців вселенських соборів, які
весь час створювали передумови, застосовуючи безмежну церковну ікономію, щоби
до Церкви повернулися ті, хто опинився поза її межами. Я хотів би, щоби Ви
побачили питання єдності у цьому дусі. Не йдеться про «нагороду» єрархів
Філарета і Макарія, як Ви сформулювали у Вашому питанні. Не треба зводити
Україну до особистостей. Усі особистості у певний момент залишають цей світ.
Якби вся
справа стосувалася лише цих особистостей, можете бути впевненими, Церква
вчинила би інакше. Сьогодні, заради Христової любові і заради єдності Церкви,
вони були відновлені лише в архиєрейському сані, але не у тому становищі, яке
вони займали раніше. Можна було говорити про відновлення на кафедрах, щоби
Вселенський патріархат визнав Філарета патріархом, а Макарія – митрополитом
Львівським. Проте, цього не сталося.
Тему
України, отже, треба розуміти ширше, в еклезіологічному (церковному) та
сотеріологічному (спасительному) світлі. Зцілення розколу є вищим за особисті
та національні інтереси. Сьогодні весь православний народ України перебуває у
канонічних межах. Тепер з’явилися передумови для єдності та спільної
Євхаристії, а якщо хтось цього не розуміє, то нехай запитає себе, хто розколює
єдність.
— Дехто
розуміє пастирську мотивацію Ваших вчинків, а інші сприймають це як вияв
властолюбства та корисливої зацікавленості. Чи взяли Ви до уваги зранену
духовну тканину Східної Європи після періоду комунізму і чи не є Ваші дії
втіленням імперіалістичних американських ідей? Кажуть, що лише кілька років
тому, Ви публічно, у присутності предстоятелів усіх Православних Церков,
обіцяли не втручатися у церковні проблеми України, оскільки це внутрішнє
питання Російської Церкви. Від видатних богословів Константинополя ми вчили, що
першість Константинополя не передбачає пірамідальної структури Церкви, тільки
симфонію одного та багатьох, згідно з 34 Апостольським правилом, котре
встановлює, що перший нічого не чинить без собору.
— Ми також
стежимо, наскільки нам дозволяють численні обов’язки, за різними новинами в
українському питанні і дуже часто відчуваємо скорботу через дезінформацію та
фальсифікацію істини. Незважаючи на це, ми віримо, що Істина зрештою перемагає.
Вона опановує і сяє. З часом, стануть зрозумілими наміри Матері-Церкви та мої
особисто, а вони були чисто еклезіологічні, канонічні та сотеріологічні. Звичайно,
тут немає нічого спільного з нав’язуванням влади чи реалізацією амбіцій, ані з,
ще гірше, «грубим порушенням канонічного права». Україна здобула свою
автокефалію. Ані Вселенський патріархат, ані Вселенський патріарх не можуть
нічого більше додати. Не було жодного корисливого мотиву або прихованої вигоди.
Ми просто виконали свій обов’язок перед Церквою. Благодать Божа надала нам
привілей служити на місці першого у православ’ї вже майже тридцять років. Відтепер
і надалі ми не очікуємо нічого, що є людським або мирським. Я щоденно закликаю
благодать і милість Божу в наше життя і у життя нашої Церкви. Тому, закиди про
амбіції чи владне втручання не справджуються. Також, звичайно, не було жодного
тиску від конкретних країн з вимогою надати українську автокефалію. Я повинен,
однак, запевнити Вас, що велика кількість очільників держав привітала
Вселенський патріархат з цим рішенням. Одні листами, а інші – публічними
заявами. Коли якась держава вітає рішення Вселенського патріархату, це не
означає, що вона впливала на це рішення. Наша Церква діє вільно від зовнішніх
впливів і тиску світових держав.
Що
стосується деяких наших давніших заяв про невтручання в українські справи, ми
дійсно, на підставі тодішніх обставин і фактів, приймали таке рішення. Проте, з
часом обставини змінилися. Окрім того, що за тридцять років Москві не вдалося
нічого зробити, крім поглиблення розколу в українському суспільстві, у нас
також з’явилися нові обставини в Україні після анексії Криму 2014 року. Разом з
тим, ми маємо рішення українського парламенту та прохання української влади про
церковну незалежність. А найголовнішим було те, що були постійні прохання
митрополитів Філарета і Макарія, щоби їхні справи були перглянуті. Щось подібне
часто відбувалося в історії і канонічно визначається як апеляція. Кожен
православний єпископ, якого судить його Церква, і котрий вважає, що йому
заподіяна неправда, має право, на підставі 9 і 17 священних канонів Четвертого
вселенського собору, звернутися до Вселенського патріархату з проханням
повторного розгляду його справи. Коли ж потім Вселенський патріархат під час
синоду розглядає рішення, прийняті проти тих єпископів, він не «втручається
грубо» у межі іншої Церкви, як дехто стверджує, а виконує те, до чого його зобов’язують
священні канони. Якщо Ви подивитеся на нашу церковну історію, Ви знайдете
незліченні приклади таких випадків з архиєреями та іншими кліриками, які
вважали, що вони зазнали несправедливого ставлення від своїх помісних соборів,
і тому звертаються до Вселенського патріархату. Вивчення та вирішення
українського питання було здійснене на підставі права на апеляцію.
Звичайно, ми
маємо на увазі і 34-й канон Святих апостолів, але цей канон стосується
єпископів кожного народу, які повинні визнавати першого серед них як свого
голову та не чинити нічого без його відома, а той, у свою чергу, не має робити
нічого без відома своїх єпископів. Цей канон забезпечує єдність та згоду у
помісній Церкві. Цей канон не стосується відносин між помісними Церквами, але
внутрішнього управління в одній помісній Церкві. Тому, він не стосується
відносин Вселенського патріарха з іншими Церквами. Оскільки відносини і
становище архиєпископа Константинополя у Православній Церкві визначив Третій
вселенський собор та утвердив Четвертий вселенський собор у Халкидоні. Знавці
канонічного права та священних канонів дуже добре знають, яким є становище та
якою є відповідальність кожного Вселенського патріарха у Православній Церкві.
— Нещодавно
Вселенський патріархат опублікував документи, з яких випливає, що рішенням 1686
року тодішня Церква Константинополя не передавала територію теперішньої України
Московському патріархату, а лише давала право висвячення Київського
митрополита. Той документ став справжнім відкриттям, оскільки вперше було озвучено
хоча б якийсь канонічний аргумент Константинополя. В українському конфлікті
виникає питання: чи той факт, що Москва ніколи не отримувала Томос у зв’язку з
Україною, може замінити 300 років пастирської опіки Московського патріархату
над цією країною?
— Фактом є
те, що не існує якогось канонічного тексту, тобто якогось патріаршого томосу
або якогось патріаршого і синодального акту, яким Київська митрополія
передавалася би Московському патріархату. Документи є більш ніж зрозумілими, а
листи патріарха Діонісія, надіслані 1686 року, не можуть бути зрозумілішими. Вони
не лише не передають Київську митрополію Московському патріархату, але, більше
того, визначають основною передумовою [опіки над Київською митрополією], що
кожен київський предстоятель продовжує згадувати Константинопольського
патріарха як свого канонічного очільника. Той, хто має базові еклезіологічні
(церковні) і канонічні знання, зрозуміє, що Київська митрополія не могла бути
передана Московському патріархату, якщо Київський митрополит мав і надалі
згадувати Константинопольського патріарха. На жаль, Московський патріархат в
односторонньому порядку порушив цю угоду. Він [вимусив] припинити згадування
Константинопольського патріарха, бо знав, що це є видимим знаком канонічної
юрисдикційної належності Київської митрополії до Константинополя. Також відомо,
що перед появою листів патріарха Діонісія наші російські брати намагалися
хіротонізувати Київських митрополитів, але кожного разу вони наражалися на
[негативну] реакцію духовенства і народу Малоросії, який ні за що не хотів
підпорядковуватися Москві. Більше того, патріарх Московський Никон (1652–1658)
антиканонічно присвоїв собі титул патріарха Великої і Малої і Білої Русі, що є
доказом експансіоністського духу, яким він був одержимий.
Проте, документи
1686 року не є першими канонічними текстами, котрі оприлюднив Вселенський
патріархат, як Ви стверджуєте у своєму питанні. Якщо Ви подивитеся на Томос,
яким 1924 року була надана автокефалія Польській Церкві, ви знайдете у ньому
той самий погляд на ситуацію з Київською митрополією. У Томосі Польської Церкви
чітко написано, що передача Київської митрополії та її злиття з Московською Церквою
було здійснене всупереч канонічим положенням. Це говорить про те, що
Вселенський патріархат і через 238 років не переставав вказувати на це
антиканонічне захоплення Київської митрополії Московським патріархатом.
Звичайно, ця
ситуація тривала понад 300 років, але це не означає, що канонічність
відновилася. Не існує такого канону, який би говорив нам, що гріх або антиканонічність
з плином часу зцілюються і перетворюються на канонічність. Наскільки нам
відомо, «те, що від початку не було дійсним, не може бути утверджено плином
часу».
— Дехто
стверджує, що Вселенський патріархат вдерся у чужу церковну область і надав
автокефалію. Чи має Константинопольська Церква право чи привілей самовільно
втручатися куди хоче, особливо на території інших Церков? Чому, у такому
випадку, автокефалія не була надана за домовленістю з іншими церквами?
— Виходячи з
того, що ми щойно сказали, Ви розумієте, що ми не входили на територію чужої
церковної області. Ми поступилися Московському патріарху дозволом на хіротонію
Київського митрополита, але і то з конкретними вимогами, яких російська сторона
не дотримувалася. Вселенський патріархат ніколи в своїй історії не здійснював
втручань за межі своєї юрисдикції. У нас немає експансіоністських прагнень. Я
рекомендую Вам вивчити історію Церкви, починаючи від Четвертого вселенського
собору і далі. Ви переконаєтеся, що Церква Константинополя постійно зменшується
і звужується. У той же час, прочитайте рішення собору, який зібрався у храмі
Богородиці Утішетильниці, в Константинополі 1593 року. Цей собор визначив
кордони тодішнього новоствореного Московського патріархату. Дослідіть, чи ті
кордони, які визначили святі отці, ідентичні сучасним кордонам сестринської
Російської Церкви. Отже, тут виникає питання: чи може будь-яка Церква
самовільно розширювати свої кордони та ще й за рахунок територій іншої Церкви?
Ми, як
Вселенський патріархат, не чинили жодного впливу. Як ми вже сказали, питання
України тривало довго. Церква-Матір не раптово вирішила зайнятись якоюсь
вигаданою проблемою. Той факт, що декому стала близькою ідея розколу, і вони не
були зацікавлені у вирішенні величезної існуючої церковної проблеми, не
звільнив нас від відповідальності за її вирішення.
Що
стосується надання автокефалії за згодою з іншими Православними Церквами, то
цього не відбулося, тому що це не є традицією у нашій Церкві. Всі Томоси про
автокефалію, які були надані новоствореним автокефальним Церквам (Росії,
Сербії, Румунії, Болгарії, Грузії, Афінам, Варшаві, Тирані та Прешову) були
надані Вселенським патріархатом, і цьому не передували ніякі домовленості або
переговори на всеправославному рівні. І це дійсно викликає подив, що Церкви,
які отримали свої Томоси про автокефалію лише підписом Константинопольського
патріарха, зараз запитують, як це можливо, що Вселенський патріархат
односторонньо надає Томос про автокефалію Україні. Відповідь є очевидною: таким
самим чином і за такою ж процедурою, як він вже надав церковну незалежність
іншим новоствореним Церквам.
— Як Вам
відомо, синод Сербської Православної Церкви вирішив не вступати у спілкування з
Філаретом Денисенком та Макарієм Малетичем. Після отримання автокефалії ми ще
не бачимо примирення між двома розкольницькими групами, натомість суперечки не
вщухають, а Філарет продовжує називати себе патріархом.
Чи мали Ви
право скасовувати або пом’якшувати церковні покарання та приймати до
спілкування розкольників, яких засудили інші єпископи?
— В Україні
більше немає розкольників, оскільки Церква їх відновила у спілкуванні. І ми
вважаємо великим благословенням благодаті Всесвятого Духа те, що стільки
мільйонів людей знову долучилися до канонічної Церкви. Якщо Ви подивитеся
документи Вселенських соборів, Ви побачите, що те, що зробила
Константинопольська Церква, не є новим безпрецедентним актом. Подвиги та
турбота наших отців полягали в тому, щоби завжди створювати умови для єдності
Церкви та для повернення людей до Церкви. Маючи перед собою найгірші вихідні
ситуації, вони намагалися досягти найкращих результатів. Щодо питання, чи мали
ми право відновлювати їх у спілкуванні, я Вам прямо відповім: звичайно, ми мали
право, з огляду на те, що не було догматичних відмінностей. Ми вже посилалися
раніше на 9-й та 17-й канони IV
Вселенського собору, які дають право Вселенському патріарху займатися такими
питаннями. Ми не вигадували це право, чи навіть більше, цю велику церковну
відповідальність, ми лише отримали його. А святі отці, які його встановили,
добре знали, навіщо вони це зробили.
Що
стосується Філарета, то Церква визнає його як колишнього митрополита
Київського. У внутрішні справи Української Церкви ми зараз не хочемо
втручатися, якщо нас тільки про це не попросять. Тому, для нас є колишній
митрополит Філарет. Патріарха Київського немає і ніколи не було. Але я вірю, що
на це питання ми не повинні дивитися крізь особистостей. Філарет – це не вся Україна.
— Багато хто
вважає, що текст Томоса про автокефалію Української Церкви не є прийнятним
через викладені в ньому богословські ідеї та конструкції, особливо ті, які
називають саме Вас головою Церкви. Формується суспільна думка, що Ви
налаштовані проти слов’ян. Коли Ви заявили, що «наші брати-слов’яни не розуміють
першості нашої Церкви», що Ви мали на увазі?
— У
свідомості Православної Церкви не існує «східного папи», і звичайно, цього
немає у нас на думці чи у нашому смиренному служінні. Кожен Вселенський
патріарх несе своє служіння не односторонньо і самовільно, але співпрацюючи і
узгоджуючи свої дії зі Священним синодом. Однак, фактом є те, що Вселенські
собори надали Церкві Константинополя певну відповідальність і обов’язки, яких
не мають інші Церкви. І це було покладено на Матір-Церкву не лише одним Вселенським
собором чи одним каноном. Тому, не йдеться про випадковість або збіг обставин
тодішнього часу. Існує багато священних канонів і рішень Вселенських і помісних
соборів, які підтверджують ці привілеї. Ми не можемо змінити цю реальність і не
маємо такого права. Ці привілеї Вселенського патріархату не пов’язані з якоюсь
світовою владою, але з духовним служінням і відповідальністю. Йдеться про вищу,
церковну і духовну діяльність. Маючи досвід служіння на патріаршому престолі
тривалістю майже три десятиліття, я можу запевнити Вас, що першість
архиєпископа Константинополя – це справжній хрест.
Я люблю
слов’янські народи та ціную їхню побожність і віру. Те, що деякі з них не
сприймають роль першості Церкви-Матері, є однією справою. Але це їхнє
нехтування не впливає на нашу любов до них. Ми їх любимо і любитимемо. Не
забувайте, що Вселенський патріархат надав Томос про автокефалію українцям, які
є одним зі слов’янських народів. Ми б не давали їм таке благо, якби не любили
їх. Крім того, слов’янські народи багато разів виявляли нам свою любов і
повагу.
Наданий
Україні Томос не є, також, текстом, який був би складений для підтвердження
привілеїв архиєпископа Константинополя. Навпаки, йдеться про єдиний канонічний
і технічний текст, який слідує традиціям Матері-Церкви. У Томосі Українській
Церкві не написано нічого більше за те, що вже міститься в інших Томосах. Те,
на що Ви вказуєте, що «Константинопольський патріарх є головою Церкви», було
написано вже і в тому Томосі, який був наданий Москві 1590 року. Багато елементів
Томосу для Української Церкви вже були наявні і в Томосі про автокефалію Сербської
Церкви. Тому, це не новий текст. Просто давніше народи отримували Томос і
дякували Богові, не маючи труднощів з визнанням першості у Православній Церкві.
Сьогодні дехто тлумачить український Томос двояко і без добрих намірів. Зрештою,
цей текст не є якимось дивним або новим текстом порівняно з Томосами інших
автокефальних Церков. Є єдність, зв’язок і тяглість. Так діє Вселенський
патріархат.
—
Вважається, що історично автокефалія надавалася лише тим територіям, які раніше
входили до складу Вселенського патріархату. Чи це так? Окрім того, чи можуть
державні кордони і політичні структури бути визначальними для релігійного
укладу і церковної юрисдикції?
— Як ми вже
говорили, всі визнані автокефальні Церкви отримали свою автокефалію від
Вселенського патріархату не тому, що вони колись належали до його юрисдикції, а
тому, що Церква Константинополя на підставі священних канонів має старшинство і
право розглядати, виходячи поза свої кордони, питання інших помісних Церков. Те,
що кажуть, ніби кожна помісна Церква може надати автокефалію певній
територіальній області у своїй юрисдикції, не має канонічного обґрунтування, і
така тактика ніколи не мала місця у свідомості та практиці Православної Церкви.
Очевидно, дехто це каже, щоби применшити роль Вселенського патріархату. Це,
однак, не відображає церковну дійсність. Грузинський патріархат, наприклад,
ніколи не був у нашій юрисдикції. Тим не менш, він отримав автокефалію і
патріаршу гідність від Константинополя.
Щодо питання про геополітичні зміни і
територіальні кордони і те, якою мірою вони впливають на церковні рішення,
практика Церкви нас вчить, що ці зміни зумовлюють її рішення, але й, треба
визнати, іноді впливають на них. Точніше, однією з передумов для надання автокефалії є
виникнення держави. Однак, це не означає, що автокефалія відразу надається там,
де виникла держава. Також потрібні й інші передумови, в тому числі канонічні та
церковні. Сербська Церква отримала автокефалію, коли здобула державу в
географічних межах, і вже після того очільник Сербії 1879 року, разом з
помісною єрархією, звернувся з проханням про церковну незалежність до
Вселенського патріархату. Сербія, однак, мала і всі інші церковні та духовні
передумови для такого бажання, і отримала свою автокефалію від Вселенського
патріархату, але не тільки через виникнення своєї державної структури.
— Сербська
Православна Церква має складнощі з багатьма кордонами у межах своєї юрисдикції
– Чорногорія, Північна Македонія, іде мова про проблеми у Словенії. З питанням
до Вас звертається Мілутін Станчич, вірянин православної Охридської
архиєпископії у складі Сербської Православної Церкви: «Чи маєте Ви намір
порушити умови Томосу, який був наданий СПЦ, та вирішити, що Церква у Македонії
не належатиме до її юрисдикції»?
— На жаль,
навколо цього питання виникає багато дезінформації. Дехто дуже вправно пов’язує
випадок України зі Скоп’є та Чорногорією, бо хоче налаштувати Сербську
Православну Церкву проти Вселенського патріархату. Звичайно, наскільки нам
відомо, багато єпископів СПЦ стримуються щодо України через побоювання, що
подібне може відбутися з Чорногорією та Охридом. Але запевняю Вас, що так
питання не стоїть. Сербська Православна Церква має конкретні географічні
кордони. Коли державні кордони Сербії розширилася, наші сербські брати
звернулися до Вселенського патріархату з проханням, щоб ці нові території були
долучені до їхньої юрисдикції. Вселенський патріархат відреагував позитивно і
приєднав ці області окремим Томосом, чого не відбулося у випадку з Російською Церквою,
яка прийшла на землі Вселенського патріархату, не отримавши для цього
канонічних прав. Відповідно, канонічна та еклезіологічна (церковна) різниця в
ситуації з Україною полягає в тому, що Росія окупувала Київську митрополію, яку
їй ніколи не давали, тоді як все, що має Сербія, належить їй як канонічно, так
і еклезіологічно. Це означає, що Вселенський патріархат не має наміру змінювати
ані уставу Сербської Православної Церкви, ані її кордонів, якщо це не супроводжуватиметься
спільною домовленістю і співпрацею. Вселенський патріархат ніколи не втручався
у кордони інших Церков, крім випадків, коли існують відповідні прохання і
велика церковна необхідність.
Щодо новин
зі Словенії, які до нас дійшли, нам дуже шкода, що вони також служать
конкретним інтересам. Ми заохочуємо зацікавлені сторони прочитати Томос про
автокефалію для України, щоб переконатися, що новостворена автокефальна Церква
України не має канонічного права на опіку над українцями поза Україною. Українські
віряни, які перебувають на території заснованих і визнаних Церков підлягають
місцевим єпископам, а українці діаспори, згідно з 28-м каноном Четвертого
вселенського собору, приналежні до Вселенського патріархату. Таким чином,
українці у Польщі перебувають під омоформ блаженнішого брата Сави, і, отже,
українці у Словенії – місцевого єпископа Сербського патріархату. Новостворена
Церква України в жодному разі не може надсилати єпископів за межі своїх
кордонів. Тому те, що пишеться у зв’язку зі Словенією, – неправда.
— Серби
власною кров’ю та вірою збудували монастирі у Косові і Метохії.
—
Вселенський Патріархат і я особисто абсолютно проти знищення будь-яких
богослужебних місць будь-якої релігії. Звичайно, для православного народу, але
і для єврейської синагоги або мусульманської мечеті руйнувати, сквернити – це
неприпустимо, тому що у цих місцях прославлявся єдиний Бог – немає богів у
множині. Я відвідував декілька монастирів у Косово та Метохії, Грачаніцу,
Дечани, які є одними з найкращих монастирів з великою історією, побудовані
власною кров’ю і вірою православних сербів. Це одна з дорогоцінних частинок
цивілізації і побожності сербського народу. Руйнування цих храмів є наругою над
цивілізацією всього людства, ЮНЕСКО додала їх у список об’єктів світової
культурної спадщини. Ми були би дуже щасливі, якби могли матеріально допомогти
відновленню цих святинь, але ми, безумовно, поділяємо глибоке незадоволення і
обурення наших братів сербів. Я схвалюю і тішуся за благочестя сербського
народу, тому що я мав можливість пізнати його ближче. Якщо Бог дасть, я приїду
до Белграда восени на запрошення патріарха Іринея, бо мене запросили на
святкування 800-річчя хіротонії святого Сави. Коли мене запитують, чи я поїду,
я кажу: оскільки патріарх мене запросив, я поїду залюбки.
Комментариев нет:
Отправить комментарий